— Так то, сину, — зітхнула Настя — одрізана скибка хліба, то вже не притулиш.
— Чого-б краще: брови змалювала, очи вліпила — думала — оце тобі, доню, твоя й доля буде, а все це пішло на лихо. Навчала-ж, наказувала — шануйся, бережися, дочко — не послухала, волю свою взяла, та й занапастила себе, як сама знала.
— Мамо, — трохи згодом обізвався Микита, — а на віщо ви мені вліпили такі довгі уши? — тепер мене й дражнять: каплоухий.
— Е, сину, — казала Настя, — ти благай бога, щоб доленьку щасливу послав, а врода, то цвіт на дереві; вітер повіне, та й цвіт той осиплеться.
Тихо… Шкрябають ножі.
Самотою стоїть на Серединому руйновищі обдерта пустка. Високо здіймається гостроверха солом'яна покрівля з розваленими виводами. Над нею сумною стіною сплели свої віти високі шумкі тополі, а по трухлявому солом'яному дахові німо хвилюють од їх рясні тіні.
Під стріхою сумом чорніють повибивані вікна. В одно висунула на проміння рогату голову корова. Дивиться сонними очима в спустілий сад і ліниво ремиґає.
Коло порогу своєї пустки сидить зігнувшись дід Середа. Схилив сиву, чубату голову, вхопив в обійми коліна, дрімає. На колінях розгорнута книжка.
А над головою аж шумлять солов'їні досвітки. Ніби ціла летюча консерваторія роз-
