вдвох дома. Мар'яна босенька, невеличка дівчинка в довгій карсетці, а він мабуть зовсім малий хлопчик… Все бігав хвостом за нею, вчепившись за спідницю. Зійшовся гурток тоді дітей, нарядились піти у місто в панський сад.
Гарно в панському саду, зелено. Трава попід руки, дерево густе, а ягоди рясніють між листом спілі, червоні, аж притемнілі. Розташувались у вишнику, мовчки патрають, тільки озираються; коли одно по одному: гуп, гуп — з вишень, знялися й пошуміли, як вітер. Озирнувся Микита: іде панюга здоровий, страшний такий. Кинувся Микита за дітьми — не збіжить. Перечепився за щось, розірвав штанці, упав, та так і зайшовся криком. Всі повтікали, осталися в саду він та пан. Коли із-за куща Мар'яна. Вхопила Микиту з-перед ніг у пана, скинула на свої дитячі руки і плачучи й задихаючись од ваги метнулась тікать… Тоді так билось у Мар'яни серце.
Шпигало Микиті щось у носі. Казав у думці: Цього я вже не люблю, е-е, не люблю!…
Сіла, схлипаючи, на віз.
Підвела голову, обвела очима садок, оселю, немов хотіла всю її вбрати в свої темні, наплакані очи.
— Мамо, — промовила, — я вам перешлю колись грошей, а ви найміть маляра, нехай змалює мені нашу хату, а я поставлю її в себе над постелею та й буду рано й вечір згадувати домівку… А, ти, Микито, ґрунтика не продавай, бо вже отой Петренко пасе на його очи, ні за що не продавай… Садочка не ру-
