Мар'яна мостила пакунки на возі, а між ділом розважала матір:
— Не журіться, мамо, ось підросте Микита, — ожените, невістку будете мати, буде кому й робити.
— А ти-ж, Микито, — звернулась вона до хлопця, — жалуй маму, а то й щастя тобі не буде, як будеш їх кривдити.
Микита спокійно й діловито вкладав речи у віз, дбаючи тільки за одно: щоб не загубилось, або не потовклось у дорозі.
Все було умощено, Мар'яна стала коло возу, немов задумавшись на годину.
Тихо, трохи зблідши підійшла до матері.
Обхопила її за шию, на груди головою впала.
Два обличчя, одне ніжне, випещено, друге Настине — засмажене, мужицьке стулилось одно з одним, як скипіли.
Гребінчики випорсали з коси у Мар'яни, жмакався капелюх з квітками, мнявся дорогий сак. Мар'яна нічого не помічала, плакала в обіймах матері рясними мужицькими сльозами.
Одвівши голову од грудей матері, Мар'яна глянула на Микиту очима повними сліз, мовчки мов п'яна похилилась до його; кинула руки йому на плечи й стала тиснути до себе замурзане його лице та вітром запалене.
Так і вмила його слізьми.
Почув Микита зблизьку, як б'ється коло його грудей Мар'янине серце… Подумав: колись ніби так було вже… Коли-ж це? І зразу пригадалось:
Були тоді жнива, всі пішли в поле, а вони
