Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/156

Цю сторінку схвалено

— Виходить, — кращі прийшли, то Качана можна й за поріг?…

Качан навіть одмінивсь на виду, зблід.

Настя поралась не повертаючись коли печи, мовчала, тільки де-далі більше червоніла.

— Паничі, студенти… так — тягнув Качан. — Тільки глядіть, щоб ті студенти…

— Хай вас чорт візьме всіх! — струхнувши очіпком, грубо кинула Настя.

Сердито тьоригнула рогачем в печі, — всі ви однакові — знаємо чого ходите.

— Ну, що-ж, коли таке діло, ми можемо й піти…

Качан встав із лави, постояв, знову сів.

Очи його швидко моргали й чогось напружувались, видно було, що перед тим, як іти з хати, йому хотілось сказати Насті щось гостре, вразливе. Слова виходили хрипкі, гарячі.

— Мині казали, що баришня по молодости в гріх ускочила… хотів пожаліти, своїм чесним іменем покрити її гріх, аж бачу…

— Бога-ради, не озираючись із серцем одказала Настя, — не було-б де голови втопити…

— Ну, добре-ж… добре… Хм!…

Ну, добре…

Качан урочисто встав, обережно загорнув у хустку гитару і пішов із хати.

На порозі дуже чемно вклонився. Очи поблискували зловісно. Протіг церемонно:

— Найпокойнішої вам ночи…

— З богом! — Чорт не видав вас тут.

Оставшись Настя сама в хаті, кинула поратись, сіла коло столу й склала на грудях