Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/154

Цю сторінку схвалено

Далі щось зміркувавши, до матері:

— Мамо, ми перейдемо краще у кімнату, а йому скажіть, що я занедужала, — хай іде собі хоть під шум.

Настя нерішуче звела на неї очи.

— Чи добре-ж так буде, дочко? Він, цей Качан, часом погана буває людина, щоб чого не вийшло з цього?

Мар'яна вирівнялась і гордо блиснула очима:

— Чого-ж це я маю його боятись? Що я йому — запродана?

Так він міні потрібний, як бідному трясця.

Хай іде, звідки прийшов.

Привітно й рішуче до Андрія:

— Ходімо в кімнату, там у нас чистенько, затишно…

Андрій, підбадьоруючи себе, труснув кучерями й пішов за Мар'яною.

В сінях чогось затримались.

Мар'яна придушено:

— Ой, що це ви? Мати почують…

Далі стиха.

— А признавайтесь, — де це ви вже горілочки хильнули?

Схвильовано, радісно, злякано, тремтячи голосом:

— Ой, заждіть, заж…

Мов вихор налетів у сіни: шелест бурхливих обіймів, згуки сухих жагучих поцілунків.

В одчинені двері линуло з саду радісне:

„Отак! Отак! ще краще! краще!…“

Несподівано виявився у сінях на ступі Микита:

— А бодай я вже на світ не родився, — гукнув