не забуду. Знаєте, і тепер у мене часто шумить у голові, пам'ять така коротка стала — все забуваю: мабуть через те, що все по голові бив він мене. Бив чим попало: аршином, кулаком, штукою сукна, об стіну головою бив…
— Один раз було так: — пригадував Качан — встав я вдосвіта, почистив черевики хазяїну, хазяйці, двом паннам, на базар сходив з куховаркою. Прихожу додому — знов гонять на базар у крамницю — а про те, що я ще не снідав — ніхто й не згадає. Я крадькома уломив собі шматок хліба із столу, сховав в кишеню — та мерщій в базар. Думаю — при нагоді хоч голод переб'ю. В крамниці повнісенько баб та молодиць із сіл, саме базарний день тоді був. Роботи — і вгору ніколи глянуть. Під обіди я так уже натовкався та набігався, що не одчуваю в себе ніг, ні рук. А їсти аж душа болить. Улучив я часинку, пригнувся за стойку, нашвидку кусаю хліб, та ковтаю похапцем, гаразд і не розжувавши. А хазяїн, лисий такий, пикатий, як визвіриться на мене: а йди сюди, — під базари та ярмарки він завсіди був лютий до нас як кат, — іду я до його, а серце в грудях так б'ється-б'ється. В роті повно — не знаю чи ковтать, чи викинуть. Кресь! він мене раз по щоці, кресь! — удруге, — рука важка, як камінь, — так я й поточився, і куском тим удавився. До лиця — а з його юшка так і цебенить. Тут уже баби в один голос: „та й за віщо так катувати дитину?“
— „Ой, леле тяженьке!“, — жаліють другі — „коли-б ота нещасна мати побачила, як її кров нівечять“.
