а ну-ж ну! а ну-ж займи! так і заїду по пиці, так і заїду“…
— Вацю-вацю, вацю… у!…
Співають дружки так жалібно, жалібно. Клонить Настину голову важкий вінок. Упала головою на стіл, та так і злила слізьми килим.
— „Царствуй покойничку“, думає, „тільки не для тебе кохала я ту косу до пояса, не для тебе вінок зберігала, чорнявим та чорнобривим паничам дрюка в'язала. Коли-б була знала, краще-б той вінок“…
Коло ніг у Насті аж реве порося, смикає її за полу. Немов у сні лагідно вириває вона у його із зубів подол, тихенько одпихає його ногою, змахуючи рукавом сльозу з очей, жалібно виводить на голос весільної:
А в думці снується:
„Засмітила мати свічку —
Не ясно гор-и-ть
Не з тим сіла, що хотіла —
Серденько болить…“
— Отаке-то моє життя, Мар'яно Романовно, зітхнув Качан. — Коли-б усе списати на папері, вийшла-б інтересна книга… роман… Я колись сів, хотів стишок написати такий жалосливий, — не виходить, — все в голові перемішалося. — Качан задумчиво бренів на струнах гітари.
Помовчали.
Почав знову:
— А як він бив мене, варвар! Довіку того
