Настя примовкла на часинку, прислухалась. Набрала духу — й знову задвигтіло повітря, а над Ордівкою по всіх місцях заграло разом безліч кларнетів. Приплющила Настя очи й немов попливла за своїм голосом високо-високо. Непомітно одлинули з-перед очей і хата і двір. Журний спокій оповів її всю. Немає думок, тільки випливали перед очи ясні, як перемиті, малюнки, давні-давні; випливали й відразу кудись ховались. …Горить, палає рожевий досвіток. Червоніють верхи тополів. Над нею стоїть Крушина з рушницею — будить її й сміється. Коло неї підмостивши в голови шапку, спить на траві москалик Марко.
І тепер аж спалахнуло у Насті лице. Кинулась, як зо-сну, озирається: небо вечірнє, місяць, темрява…
„І коли-то, коли в бога було теє!“ — думає собі.
— І де-б йому подітись, вражому поросяті? — гомонить на увесь двір, осміхається.
— Вацю-вацю-вацюнечки!… лагідно виводить, як до любої дитини; знов усе повивається в туман.
…Перед очима — дяк Петро Іванович. Тільки не сивий, не бородатий — на губах чорненький вусок, як сажа, а з-під козирка визирають кучері. Схилився до самого лиця, нічого не каже, тільки моргає бровою, та одно: ги-ги-ги!, ги-ги-ги!, а губами водить, немов хоче впіймати на лиці у неї муху.
— „Отаке, прости господи, й верзеться“, — соромлячись думає собі, а сама задирає дяка:
