Перейшов сумний яр, видерся на гору. Перед очима ставок у низу, а вгорі над ставком змарнований сад і подвір'я-руйновище старого полупанка Середи. Старосвітський будиночок обваливсь, темніє розбитими вікнами. Од клуні стовбичить тільки в бур'янах кілля та сохи. Тини порозтягали люди, сад знівечила скотина та дітвора, що на цвіту обносить овощ. І тільки кропиви та болиголови шумлять там поволі, доганяючи зростом дерева. Позаростали стежки й доріжки: бо навіть люди мало ходять там, тільки діти та собаки повитовкували між дерезою свої кубла. Та ще тучею налітали на-весні на привілля гастрольори-солов'ї.
Спинився Микита, схилився на тин, дивиться, хитає головою: „А був хазяїн! та який? — Все пішло марно“… Малий був тоді Микита, всього не пригадає, проте добре пам'ятає ту славу, що пішла по селі, про якусь Середнянку: панні ще немає й п'ятнадцяти, а вона дитину привезла, а дитина тая завбільшки, як ложка. Потім пам'ятає — натовп коло ставка, а поміж людьми на піску — лежить гола дівчина, руда коса, сама вся біла як папер, а в губах зелене баговиння…
Тоді, казали люде, що Середі сталося щось… До церкви перестав ходити, не говів, на люде не являвся. Книжки, кажуть, усе читав.
Читав, читав, попустив чуб по плечи, та й пішов одного вечора по селу, вичитуючи людям стихи з біблії. Все добро закинув, занехаяв — кохається тільки в „божій скотинці“. — Завів собі черідку, та й живе з нею і літо й зіму. Ходить за нею, розмовляє, спить умі-
