Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/128

Цю сторінку схвалено

пасці, — та коли зуспите в затінку, — обстрижіть, суку, як коліно, ще й праві будете…

Пішов поговір по кутку, як пожежа.

— Ну, тепер їх вже й чорт не впинить, — махнув рукою чоловік…

Над Ордівкою заходило за гору сонце. Довгі гострі тіні посувалися з гори до низів. Темніли верби. Смеркло.

— Гляньте, — либонь Середа вийшов на гомін?

— Еге, коли це було, щоб він між люде виходив?

— Це вже почув щось…

Зверху, немов з-під вітряків, як примара випливало щось у білому й наближалось по шляху до гурту. Біла сорочка, білі штани, сива борода, довгий нестрижений чуб… Повагом ступає босоніж, спустивши в землю суворі брови.

Проходить поміж людьми, щось гомонить стиха, не повертаючись до людей. Чути слова святого письма.

Ніхто йому не дивує: це той, що зачитався біблії.

Тільки дітвора, що куріла по шляху, забачивши його, підняла голови й тихо, як метелі, на вшпиньках побігли за ним.

— Середа! Середа! по коліна борода! — зтиха почав один, озираючись на великих.

— Ви, чортового сина вилупки! — нагомонів хтось на їх од двору: треба ото вам займати його? Киш на сідало!

Сполохані хлопці тільки залупотіли по піску ногами…