— Коли-ж силою милим не будете — схаменіться!
— Знаю. Та що-ж я вдію, коли не можу. Коли не мені — краще нікому.
— Ех, Дувиде, Дувиде!.. А ще кажете, що душу оддали-б за Соню! — починаю його умовляти. — Коли цьому правда, то ви-б-же їй слова не сказали, коли вона хоче свого щастя шукати! Ну, не миле їй ваше кохання, сами бачите, то сховайте його для себе. Нехай їде, нехай забуде вас, нехай серце ваше буде щеміти за нею раз-у-раз. Дарма. Не можна-ж так, щоб усі вірно кохалися. Вона може покохає другого, а ви собі підете в гай, та й розважите свою тугу. Кажуть — світ тоді не милий буде — неправда: і тоді гарний буде світ.
Задумався Дувид.
— Не можу я так, — промовив смутно.
— Не можете?
— Я знаю, що я не пара їй. Я собі людина проста, не вчена. На що було йти, коли бачила, що я їй не пара? Коли-б не знав її — жив-би спокійно, а тепер без неї не можу, не хочу… І не пущу, ні за що не пущу!.. — У п'яних очах загорівся якийсь огник.
— Не схоче жити зо мною — присилую! Ми разом вступили в закон, мусимо вкупі його держати! Вона-ж учена — знала на що йшла… Вона хоче закон ламати, а я не хочу!.. і їй не дозволю. Не хоче по доброму — приневолю! — Чмихнув носом, поблискує очима. Я слухаю й дивуюсь, звідкіль береться ця упертість у лагідного Дувида.
Далі Дувид тільки чмихав, та дивно одміня-
