Такою й одбилась вона в моєму пам'ятку назавжди.
Не згадаю тепер, через що саме, тільки того вечора до перелазу я не виходив. Так і поїхав, не почувши од неї того „гарного“.
Не довелося мені бачитись із нею в житті — шляхи наші пішли різно, проте вона несподівано виринала в пам'ятку через довгі роки і виринала не раз, випливала де далі зіркою все яснішою й яснішою і линула од мене все далі й далі!..
Незабаром після того, як поїхав я вчитись Мотря надіслала мені в школу листа.
Пише свої каракульки так щиро, старанно, і просить-просить, щоб не сміявся я з їх.
Поділяється зо мною радісною звісткою: вона теж думає вийти в люде — вблагала матір оддати в город у модистки. І, боже, — скільки нових надій заворушилось у дівчини! Радиться зо мною, у всьому щиро признається як братові. А в кінці листа пише: „тепер не жалкую, що не сказала отоді тобі „щось гарне“. Краще підожду, а як бог мені поможе, що я надумала, отоді скажу ще гарніше“.
…Бідна дівчина — як вона кохає, як вона береже оте своє „щось гарне“!
І стало мені шкода, що я давно вже забув і про неї, й про її гарне.
А як ліг увечері спати — довго увижалось мені: виглядає між деревом небо — темне-темне, аж чорне, а по йому дужою рукою розсіяв хтось срібні скалки, так вони і влипли до темного оксамиту — і горять-горять, аж міняться. Таке було небо вечорами на нашому кутку.
