Познайомилися ближче з нею: книжки почала брати в мене, розмовляли довго вечорами. Така, здається, мрійна, лагідна вдача. Читала багато, вдумується в усе, смуткує про щось. А як усміхнеться бувало чого, як блиснуть жартом ті мов заплакані очи, то всі смутки відразу злетять із тебе, а в грудях затремтить ніжна радість, мов що там засяє. І здається, словами прохав би: ось забудь ті смутки та ще осміхнися та подивись отак…
Повеселішав і Дувид, підбадьорився, а до мене став ще двічі привітний: чулось мабуть йому, що через мене може скуватися лад у сім'ї.
Говоримо ми про що із Сонею — і він з боку примоститься, слухає. Далі й своє слово вкине. Соня инший раз промовчить, а иноді, не дивлячись на його, і йому одмовить. Лице у Дувида тоді аж зашаріється од радощів, аж очи йому засяють.
Минуло скілька днів, став помічати, що й сами вже озиваються одне до одного, сідають укупі за стіл.
Що-ж — дай Боже не наврочить…
А в Дувида кожний день, як свято: став такий веселий, гомінкий, аж уши завсіди палахкотять йому.
Сидимо одного вечора на ґаночку удвох із ним. Вечір тихий, зоряний. Розгомонівся Дувид, став щиру правду розказувати, про все признаватися, — розповідає про Соню, про те, як одружився з нею.
Взяз він її сиротою, на шіснадцятій весні, тільки що скінчила повітову школу. Тільки помер у неї батько — не стало й куточка, де жити.
