— Ну от ви, молодий господін, ви теж науки проходили, — привітно звертається вона до мене, і ласкавим смутком віє од її слів. — Скажіть, чи єсть така наука, щоб навчала сім'ю розорять, зневажати родичів, чоловіка за те, що вони темні, не вчені? Я не грамотна, проте скажу, що така наука несправедлива. Вчити треба, щоб од того добро було, а не лихо. Чи так я кажу, господін?
— Не наука тут винна, — перебиває її Дувид, — Молода кров грає, думки всякі…
— Молода! — зітхає Сура. — Молода, та багато вже знає. Вона розумніша вже за нас із тобою. Їй вже не треба ні суботи, ні талмуда, бо то все дурощі. Вона вже не хоче до нас і говорити по нашому, бо то тільки пархаті жиди мусять так говорити. Їй нудно з нами, хочеться панією бути, з студентами, з лікарями…
— Мамо! — очи в Дувида знову спалахнули гаряче, а в голосі забринів біль і смуток.
І загомоніли знову по своєму, забувши незабаром про мене.
Знову слідкую за їхніми очима, прислухаюсь до чужої мови, вгадую, про що сперечаються. І бачу — давить Дувида сила материних слів і нічого не скаже він їй дужого проти них, проте щось уперте не сходить із його задуманого обличчя.
І дивний настрій починає опановувати мене під гомін чужої мови, серед суворих незнайомих малюнків, серед єврейських книг, суботніх свічників та инших атрибутів чужого свята. Здається, що вирвано цей куточок із далекої, невідомої країни й занесено, хто зна яким ві-
