кутка, промайне, мов привид, мов якась архаїчна тінь, і сховається кудись. Тільки коли з дому сходила Соня, — молода господиня, — Сура виходила в залю й починала говорити з сином.
Дивиться стара Сура живими розумними очима на сина, говорить щось, мов докоряє, картає якимись смутками.
Якось чудно одміняється лице у Дувида од тих слів — лице стає мрійне, кращає, помітно на чолі нові поважні думки. Далі чогось запалюється в очах вже знайомий мені огник — і швидко, гаряче, голосно, вимахуючи руками, починає щось одмовляти матері. Довго гомонить, поблискуючи очима. Мати мовчить, слухає, пережидає.
Потім — ще тихше, ще спокійніш буркотає її смутна мова, і я почуваю, що смуток чужий, далекий мені, незрозумілий починає щіпати й мене за серце, а ця висушена та вижурена тінь минулого одміняється перед моїми очима. Здається, що все її сухе тіло збудовано із огню й волі, а горді старечі очи — із криці й смутку.
Довго розмовляють так — змовкнуть, пожуряться.
Кидає Дувид оком по кімнаті, гляне на мене, мов уперше бачить, зітхне.
— Біда, кажуть, у кого жінка бліда, а в мене — як калина, та й то мені лиха година… — промовить не то до мене, не то сам до себе стиха.
— Сам винуватий… — теж по нашому озивається Сура.
