Стою я, — не хочеться мені виходити з хати.
— Хіба-ж не тут живе Волинський? — допитуюсь.
Вона сердито шарпонула книжкою:
— Кажу-ж вам, що в нас немає вільної кімнати — дайте спокій! — Та й глянула тими очима, мов випірала ними мене за поріг.
А я дивлюсь та й думаю: а як воно тому, до кого ці заплакані очи та осміхнуться привітом, та щось скажуть без слів? — І не потаюся перед вами, хлопці: хотілося ляснути шапкою об мостину, та й налаяти свою бурлацьку долю собачою — такий чогось жаль ухопив.
Повертаюсь, щоб іти, коли навперейми із бокових дверей вискочив єврей — молодий, руденький, з невеличкою борідкою і з довгими личаними віями на синіх очах. Він на часинку спинив мене, а сам зразу звернувся до молодої господині. Почав за щось не в серце докоряти, чи умовляти. Господиня не змагалась, мовчала, тільки зневажливо кривила губи; далі зовсім одвернулась немов з огидою.
Єврей глянув на неї з докором, хотів щось сказати, далі махнув рукою й повернувся до мене.
— Кімната вільна єсть, — промовив він твердо, — хазяйка не знала, що сьогодні вибрався од нас кватирант.
І повів мене дивитись.
А увечері я сидів уже в чужій господі, як дома. Розклався з книжками, розвішав малюнки, розташувався. Кімната маленька, затишна, вікном у садочок; у садку — акації, бузок, мережа-
