тріщали инші, як сухе бадилля, розгораючись на вітрі.
Ще хвилина — і криком, як невпинна стихія, полине кудись невільницька туга.
Без слів озивалося залізо — брязнув багнет об ґрати. І як руками хто здушив за горло співців.
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає —
вмірали вже тихі задавлені ридання.
Воду позичає —
одчувається, як зітхання, на дворі.
З самого рання ув'яз до мене мотив якоїсь пісні. Хожу по камері, щось думаю, а сам гуду та й гуду без перестану.
А над вечір — усе снується якась казка чи легенда:
„І пішла мати ярами, та пішла вона й тернами, та й сіяла свої жалі поміж травою, й поростали ті жалі гіркими полинами“…
— Мабуть чи не розкажу я вам, хлопці, що-небудь сьогодні.
Зашуміли хлопці й на-швидку вхопивши в руки арештанську вечерю, що ліниво жували, розташувавшись на матрацах, збились коло мене, як голодні галинята коло матері.
Любить тюрма всякі оповідання, впивається ними, як чарівною отрутою, аби тільки хоч словом-другим було згадано в них про волю, про степи-простори. Навіть шаблон для цього улюбила: всяке оповідання — це пригода бурлакові, що траплялась йому під час вільних мандрів по світах.
