Петра, і про Максима, про того Андрійка безталанного. Плутає імення, — голова забита.
— Хоч-би-ж була передала йому сорочку, бо в його було обмаль, та й ті — латка на латці.
— Не взяли, чи як? — питають.
— Та кажу-ж…
А жінка знову починає про те-ж:
— Приїхала в Катеринослав, — там сказали, що його надіслано вже в Харьків. Те, се — поки поїхала в Харьків, а вже його і там немає. Кажуть — треба було, бабо, раніш приїздити, бо вже твого сина послали аж у той… Нарим…
— То так і не бачили?
— Постояла коло воріт, подивилась на ті страшні стіни муровані, виплакалась, та оце їду до Максимка… До цього їду, а третій, Андрійко, з думки не йде, бо й до його-ж треба, бо й тому горе…
— А де-ж, бабо, цей уже твій Максимко?
— А Максимка посадили в Київі.
— Теж у тюрму?
— В тюрму-ж — не куди.
Збоку сидить панок — перснями грається. Чмихає носом, вертиться, на місці не всидить… Далі не втерпів:
— Добре-ж учила, бабо, синів, що одного й другого в тюрму посадили.
— А може й третій туди вже попав з великого розуму? Га?
Дивиться на свого сусіду, осміхається.
Примовкла жінка, тільки зігнулась-зігнулась, скривилась — так ніби він тими словами колючку загородив їй у груди…
97
