кудись у Таврію, та й запік себе у найми… Полинули та й немає. Тільки листами посилаються. Обкладається мати в сиротній хаті тими листами, дивиться на їх темними очима, сусіді жаліється: Оцей пише — тяжко, а цей пише — гірко… А що вже цьому Андрійкові безталанному за всіх краще: і вихворів і виболів… Було його і в Таврії, і в Одесі, і по шахтах, і по Кримах, і по Римах…
Сумує: чи всім у світі така доля вдовиченкам, як моїм трьом?
Минав рік.
Було добре — стало краще: то хоч листи, бувало, пересилають, — тепер, як одрубало. Місяць, другий — хоч-би один. А тут невпокійні чутки стали ходити: людей у тюрми беруть. Болить серце у матери, віщує щось. До ворожок, — а ворожки й собі в один голос: недобре, сестро, випадає твоїм синам, та й не одному, а всім…
Ходить, бідкається.
Аж ось — мов грім загримів над старою…
— Рятуй, ненько, діти, бо вже гинуть!..
Стрепенулась, продає одежину, продає полотно, сакви латає…
Полетіла, як чайка.
Вік прожила, по світах не бувала, — довелося на старість…
Гуркотить машина.
У вагоні повно всякого люду. Коло вікна збився гурток, посередині — стара жінка з латаними саквами. Плаче, побивається, чужим людям, як рідним, своє горе розповідає: і про
96
