… Не вперше ти мене питаєш: чи давно я дома бував, або чи не мав із нашого села од матери хоч якої звістки… Сестро моя, зеленая руто!.. Уже-ж я цілими роками удома не буваю… І дома не буваю, та й вісти не маю. Тільки тії й вісти, що учора увечері із нашого краю вітри пролітали, коло моїх вікон запинялися, у вікна гриміли, бряжчали, ніч не давали спати…
(З листа).
По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зів'ялі півники, сережками чіпляється в бур'янах. Крізь бур'яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті, а на стіні на білій з-під чола позирає невеселий селюк у шапці. Чорнобривцями заквітчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний…
Очима до його сидить на полу мати — праву руку на груди поклала, а на ліву — голову схилила.
Не думавши, не гадавши довелося з отим
94
