Пожовкло, посохло листячко в калини, упало.
А по голому степу, мов та бурлацька доля світі, помандрувало безрідне покотиполе.
І налетів із степу сумного холодний вітер, і шарпонув він гнівно гіллям на дереві — затремтіло в гаю листячко, посипалося одразу.
І нагнав вітер чорні хмари на небо, і зробилося темно.
Загув, зашумів вітер, заголосив…
Шумів він про теє, що швидко завіє зима і снігом закида-занесе маленькі хати невільного краю. І прийде туди туга, і прийде горе та злидні, заплачуть змарнілії діти, заголосять матері, зажуряться дівчата.
І сумно було кругом: стогнав і зідхав темний гай, як море в негоду.
З великим жалем, поволі гойдали старими головами столітні дуби.
Вигинаючись тонким станом, як рибонька, вилася стрункая береза.
І дзвеніли-бреніли, заливаючись слізьми, сосни та ялини.
І ламалося гілля на дереві, і зривалося листя, і далеко гонив його вітер в сумнеє поле.
Зринув із-за хмари місяць, вийшла за ним і зірка, глянули за ґрати — дивувалися:
Пригнувшись у куточку, юнак із блідим лицем голими руками ламав кам'яні мури…
93
