до писаря, він забачив у темряві його ніс, брови, лоб… Очі заплющені — спить, навіть носом сопе… Тихенько потяг за віжки — коняка стала.
Хутенько закривсь полами кобеняка й запалив останній сірник… горить. Старшина поспішає запалить люльку і так тягне, що в чубуці починає шкварчати, немов на сковороді сало.
— Двадцять дев'ять! — крикнув над самим його ухом писарь. Василь Миронович закашлявся, й сірник погас. Здавив чубук зубами, потяг зо всеї сили — не тягнеться… Важко зітхнув, став ховати люльку в кишеню. Аж зразу, тільки довів люльку до кишені, за серце вхопив такий жаль, що аж защеміло. Глянув знов на писаря: той губи витягнув, підняв брови, дрімає, немов нічого й не було. Ух, і противна-ж пика!
Од злости в старшини аж руки затряслися. Помалу розмахавши за кінець люльку, немов-би заміряючись забивати цвяшок у стіну, Василь Миронович виважився й цокнув головкою люльки писаря по лобі.
— Трид… ой! — кинувсь той, почуваючи, як щось зашпигало в носі й перед очима розсипалися золоті іскри.
— Ото, щоб було тридцять, кругло! — чмихнувши носом, промовив старшина, ховаючи люльку в кишеню. Та писарь щось заворушився, засіп, виказуючи, що він має охоту лічити й далі. Випроставши руки, він сунув кулаком у щелепи старшину.
— Тридцять один! — промовив він.
89
