Василь Миронович, чоловік смирний і побожний, під чаркою дуже любив говорити за що-небудь божественне, і давненько вже намагався втягнути в таку розмову писаря, аж той або пускав з язика чорта, або зовсім мовчав.
— Хіба-ж не так я кажу? — питався у його старшина. Той тільки щось собі замурчав.
Втерявши надію як-небудь розворушити сусіда, старшина зітхнув, покивав головою й став виймати люльку. Дістав коробочку із сірниками і, щільно затуляючись долонями, став закурювати.
Щось дмухнуло під самим носом у старшини — сірник погас… другий, третій…
Писарь заворушився, кашлянув і хрипким голосом промовив:
— Н-не закурите.
— Закурю, Антоне Агафоновичу, закурю! — веселенько одповів старшина, радіючи, що писарь заговорив таки.
— Ні, не закурите… Бачте, вже чотири сірники стратили… о, п'ять, шість, сім… — лічив писарь.
— Що за чудасія! — здивувався старшина: сірники гасилися один за одним, навіть не розгорівшись.
Затулився, як можна найщільніше, тернув — знов погас.
— Гм!.. Так ніби який дідько навмисне гасить, — аж назад озирнувся. Одхилився в другий бік, витер…
— Десять! — промовив писарь. — Я-ж казав, що не закурите… одинадцять… дванадцять…
— Антоне Агафоновичу! — лагідненько про-
87
