Вирівнялись в рядок, склали на грудях руки дожидають.
— Здрастуйте! — здоровкаються всі до бабусі й як одно низенько вклоняються.
Бабуся спинилась.
— Здорові, діточки, а чого-ж це ви, голуб'ята, всі такі зелені?
Діти витерли рукавчятами носики й подивились на неї великими смутними очима: мовляв — хто-ж його знає.
— Ну, а де-ж ваша мама? — питає бабуся, приглядаючись до чорних тенеточок на дітях.
Дівчинка у бік показала очима.
— У хуторі — горниці панам прибирають.
Зорять усі на бабусю, чогось сподіваються.
Побідкалась старенька, стала жалувати дітей.
— Гарні, любі діточки… а гостинчика немає, ластів'ята — не купила.
Почала гладити по головці хлопчика. Хлопчик приплющив очі й радісно засміявся.
— І його! — показав він ручкою на меншенького, що недавно навчився ходити й насилу стояв на тоненьких, як цівки, ноженятах… „Здра… здра…“ крутило воно увесь час голівкою на тоненькій, як мотузок, шиї й щиро приловчалося вклонитись.
Баба пожалувала й того. Далі глянула на старшу дівчинку, що мала розумні й смутні очі, погладила і їй головку. Бліде лице дівчинки спалахнуло, як рожевий лихтарь, а очі засяяли радісним промінням.
Пішла бабуся, а діти веселіше пострибали під хату.
84
