жалує, а вона їсти не дає, гуляти не пускає, та все, щоб дитину гляділи!..
— І б'є… Ма…мо! — заплакав одразу Коля.
А мама мовчить. Вирядилась у небі срібною мережкою із зорь, запишалася, не чує їх, немов чужа.
Пекучий жаль дитячий обгортає хлопців на таку привабну, а нежалісливу й погордливу маму. І вже не здержуючись, вони обливалися слізьми і з докорами, перебиваючи один одного, поспішали розказати їй свої сирітські кривди. В колисці прокинулась дитина. Незабаром у хаті було повно плачу. Плакав Петько, тіпаючи колиску, плакала дитина, плакав Коля коло вікна, схиливши голову на лутку.
А в сінешні двері щось стукало… тихенько, з осторогою, щоб не сполохати.
Хлопці почули.
— Мамо! — з криком радости кинулися обмарені діти до дверей. В одну мить защіпка злетіла з залізного гачка.
В хату увійшов дядько Михайло, ласкавий і смутний.
— Що у вас тут таке?.. Полякалися чого, що крик зняли? — спитав він дітей.
Хлопці держалися за його поли й мовчали.
— Мама… не йде, — промовив Коля й схлипнув.
Дядьо помовчав і його очі понялися слізьми.
— Не йде? — ото горенько, — промовив він щиро. — Ну, не плачте: я оце зустрів вашу маму в переліску: вона ось вам крашанки подала, — і дядько дав їм по крашанці. Хлопці і вірили й не вірили, а їхні очі помалу почали загоратися тихою радістю.
7
