Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 1 (1927).pdf/78

Цю сторінку схвалено

Ще хвилина — і золотий клубок повис над темними валами, сипнувши золоті бризки по-під хмари.

Гольчасті верховіття тихого бору всі одразу заяскрились синім пилом, а на шляху вирізалась волохата незграбна тінь од нашого диліжанса. Біжимо серед шляху, немов тікаємо, а зверху за нами ув'яз блискучий клубок, гониться, через нетрі спотикається, йде гаями — не трісне, через води бреде — не плюсне, очеретами — не шелесне.

Поблідли лиця дрімотних людей, осмутніло мармурове личко моєї королівни.

— Ходім, королівно, в поле походити, — став прохати юнак королівну.

Пішли вони в поле та й ходили, поки при томилися; сіли спочити під калиновим кущем. Під тою калиною — криниця, а в їй вода чиста як роса.

Схилився юнак над водою та й дивиться. А королівна питає:

— Що ти там бачиш, юначе?

— Бачу я на дні пісок, а на тому піску — дві квіточки.

Схилилася королівна над криницею, поглянула в тихую воду, та й не вгляділа квіток, а вгляділа перший раз на своєму житті свої чарівні очі. Як вгляділа, та й здивувалася; дивилася, не одривалася, поки стало темно, а додому пішла смутно.

Минулися од того часу королівнині сміхи. Що божого дня ходила до криниці, все сиділа, все дивилась на свої очі та й в'янути стала. Так і зів'яла королівна сама од своїх очей…“

 

77