сказав один юнак: коли душі немає в неї — не скорюся я очам чарівним і не сила їх надо мною.
А як приїхав та побачив, то й скорився і в'янути став.
Тоді сказав юнак королівні:
— Бачу, що ізсохну я од твоїх очей, а все-ж скажу тобі правду: хоч велика сила у твоєї краси, та сама ти нікчемна людина.
Королівна глянула на його, та й каже:
— Коли я нікчемна людина, то чому-ж ти без мене жити не можеш, чого в'янеш за мною? Хіба-ж не мої очі подолали тебе?.. А ще казали, що ти розумний і правдивий: неправда твоя, юначе, — я гарна людина й немає кращої за мене на всьому світі.
Засміялась йому в вічі, та й пішла.
Задумався юнак. Три дні й три ночі сидів у своїй кімнаті та й надумався…
Та й надумався…“
Нитка моєї казка на мить розривається. Сидять мої сусіди, мовчять; дрімає моя „королівна“ в сірій свиті, голову схилила матері на плече, а перед очима діється дивне: довга хмара над гаями простяглася на небі; немов тином високим-високим увесь світ перегородила. А по той бік тину спалахнуло полум'я і червоніє десь, далеке, самітне, крізь тин просвічує. Здається, що там за ним степ без краю, а серед того степу щось розпалює свій пізній огонь; розгоряється він, палахкотить, здіймається все вище й вище. Потім почало бліднути; через тин зразу висовується блискуча лисина золотого діда.
76
