Довго терпляче я перемовчував, починав наново, догадувався навіть, що то нарошне вона вдає, ніби нічого не помічає. Коли-ж вона вийняла з кишені шматочок засушеного бублика і хруснула зубами так, що луна в гаю покотилась, — мені стало сердито.
— Колода! — подумав я й одвернувся. Перегодом я знов, мов ненароком, глянув на неї: очі ясні, холодні й живі мрійно дивилися на небо. Було щось дуже привабливе в цій грубій хустці, в сірій свиті рядом з свіжим випещеним личком.
— Буває-ж таке, що одарує доля отакий пеньок та такими очима, — спадає мені на думку.
І мої думки звертають на инший шлях. Серце моє запалюється помстою, сонливий бір нашіптує слова таємних казок, і мій жаль кує вже кару люту королівні з дивними очима й холодним кам'яним серцем.
„Жила собі королівна, і мала королівна прекрасні очі-терниченьки, а серця не мала, тільки камінь. Сохли і в'янули юнаки од очей тих, як трава на огні, а вона сміялась.
І казали люди про королівну: мабуть не буде вже таких очей, як у цієї королівни.
А ще казали і так: не було, мабуть, на світі такого серця байдужного до людей та нежалісливого, як у цієї королівни.
І стала слава на всі царства про чарівні очі королівни.
А за тою славою прогула друга: що немає в неї душі, тільки вітер.
І почувши ту славу за далекими морями,
75
