ними гаями під зоряним небом, розмовляти одними очима — це-ж ціла поема.
І тільки нові сусіди вмостились навпроти та заторохтів диліжанс, я спинив свої очі на мармуровому личкові й став складати мову.
Розмовляти так було і легко й зручно: хапатися з словами не треба було; втуливши яке слово не до ладу, можна спинитись і почати наново, а коли дуже заплутаєшся — можна й на середині покинути зовсім без усякого для себе сорому.
Перед очима змалювалась була живим мені докором книжка в жовтих палітурках, але я тільки нетерпляче скривився на неї.
„Не знаю я, чарівна незнакомко, хто ти така, чи царівна, чи королівна“, — став я промовляти, вперши на сусідку очі, що аж у лобі затрудило.
„Королівна“, не дослухавши моїх слів, зразу присадила мене.
— Е-а-ах! — позіхнула вона так щиро, що навіть у неї в горлянці щось запищало; ляснула зубами й стала закутуватись тепліш.
Я делікатно одвів на той час очі, дожидаючи, поки вона заспокоїться.
В мене складався чудовий план подорожнього романа: найперше нам треба змовитись очима з моєю сусідкою, і коли будуть на станції міняти коней, ми тікаємо в гаї… А там… там вже видно буде, що далі…
Коли-ж тільки починав я таємну розмову, вона як навмисне, збивала мене: то носом шморгне, то стусоне під бік свого сусіда, що приловчився покласти їй голову на плече, — і ніяк не давала мені довести розмову до краю.
74
