коней, плечі в пана Стаха, коряві стовбурі сосон по боках буркованого шляху. Люди розмовляють з паном Стахом, торгуються. Далі прощаються, когось у дорогу виряжають.
Я пильно прислухаюсь до їхньої розмови.
— Хто тепер подивує з тебе? — чути з темряви грубий голос, — ніч, дорога: у віщо-б ни вдягтися — аби тепло.
Тоненький упертий голосок сперечається, не хоче.
Я втручаюся в цю справу і в думці тягну руку за грубим голосом: нема що й казати, буде холодно, — думаю я, — слухалось-би старших, дурне козеня…
— Отак буде краще! — заспокоївся грубий голос, і скілько голосів разом засміялось.
— Хоч на вечорниці — гукнув хтось ближче, і незабаром до нас у будку спершу повагом влізла огрядна пані, а за нею проворненько вскочила на вигляд не то панянка, не то сельська дівчина в простій жіночій свиті. Голова обмотана хусткою, що тільки біліє з неї личко.
Хоч було темно, та для того, щоб заглядіти тернові очі та вгадати гарненьке личко — не треба багато світла. Така вже доля ласкава у всіх тих тернових очей, що й роззява побачить їх, де-б вони ни були. Долю свою під носом проворонить, а їх навіть у темному кутку загледить; та ще й піде за ними ґав ловити туди, куди в инший час добром не заманиш.
Сон з очей — як вітром здуло.
Навіть мовчки їхати цієї тихої ночи, очі проти очей з гарненьким личком, їхати тем-
73
