У вікно моєї хатини снується синім бархатином місячна ніч. Світять проти місяця голим гіллям осокорі, а поміж ними темними метеликами без шуму спадають останні листочки.
І над верхами дерев під срібним промінням плинуть кудись барвистими стрічками мої давні згадки, осміхаються веселі й лукаві молоді личка і тануть десь за горами в смутних кольорах осінньої ночи…
Давненько було це. Нас скілько душ чужих один одному людей їде в одкритій будці диліжанса. Семеро сухоребрих шкап спотикається по бурку, креше з його іскри; лунко ляскає батіг кондуктора, огрядного, плечистого пана Стаха, і як старець обідраний диліжанс вибиває у всі свої брязкала. Їдемо мовчки. Десь далеко за мною осталася рідна домівка, а спереду — казенні муровані стіни школи.
Надолужити те, що пробайдикував улітку — нема чого й думати, бо до переекзаменовки осталося всього два дні: треба придумати що-небудь инше, щоб викрутитись. А думати за ту обшарпану жовту книжку, як за кару, не хочеться, — з душі вона в мене верне. Краще
71
