— Ой годі вже, Ларьку, годі, не грай уже! — благають, — Ой годі, бо серце з жалю розірветься.
І дітки плачуть і благають.
— Годі вже! годі, годі…
За руки хапають його, за смичок…
— Ні, не перестану, не перестану! — думає собі Ларько.
— Ларьку! Ларьку! — ясно чує він инші голоси, що гомонять усе дужче та дужче.
— Ларьку! злазь, бо замерзнеш к сучому батькові! — і Ларько почув, як хтось штурхає його києм у спину.
…Злазить Ларько з верби і бачить: над вербою світить місяць, а кругом степ, засипаний снігом.
Стоять якісь люди, чоловіки, жінки, діти, всі гарно зодягнені…
— Що це тобі, Ларьку?… опам'ятайся: ось до утрені йдуть люди.
— Перехрестися, Ларьку, — гомонять кругом.
Ларько зав'язав у хустину скрипку, насунув на чоло шапку, не сказав ні слова й тихо побрів од людей у степ.
— А горенько тяженьке! — промовляє чорнява струнка молодиця, — і до чого тільки людина не доведе себе!.. — й її карі очі блищять проти місяця смутком та жалощами.
Люди спинилися коло верби, розмовляли й поглядали туди, де одпливала маленька, самітна Ларькова тінь, в далекий степ, що яскрився дрібними зірочками.
70
