„Ой щось буде“… — думає.
І от засумувала, затужила струна… знялася в грудях у Ларька гаряча хвиля, закипіло, забилося щось, стиснуло серце так, що хочеться тарахнути йому скрипкою об мур, щоб в тріски розлетілася. Його пальці впиваються в струну, смичок літає по струнах, і чує ухом Ларько, що струна говорить правду. Зсувається вага з Ларькового серця, на душі затишніше, крапельки гарячі по лиці пливуть.
Глянув Ларько на панів.
Всі повернулися до його, дивляться, немов сказати хочуть: „Так ти он який, Ларько!“ І лиця в їх стають ласкаві до Ларька і смутні.
— Заждіть — ви ще не знаєте Ларька, — заждіть!
І знов захопило дух Ларькові: вже й не чує він, чи є в його в руках скрипка, чи немає. А серце затужавіло, зробилося, як криця, і болить, і болить, і не перестає.
А по йому щось креше, і летять од його скалки золоті, срібні, білі… віхтями, снопами… і осяяли Ларька на всю кімнату… Стоїть, мов-би в огні.
І чує він, що над ним щось тужить; не тужить — криком кричить, правду Ларькову розказує. І догадується він, що то — струна.
Підвів очі Ларько; посхилялися панночки, білими хустинками очі витирають плачуть. Плаче стара пані, плачуть паненята. Заплакав і старий пан, головою схилившись до столу на ріг.
— Ага, пани! — думає Ларько, — що, п'яниця Ларько? злодій?… Тепер бачите, який Ларько?
І от затужили всі, підбігають до його:
69
