— Вон звідціля, Ларько, бо ти злодій, п'яниця й мужик! — і рукою на поріг показує.
Тоді промовляють тихо, мов листом десь шелестять, панянки:
— Геть Ларька, геть з покоїв! Од його горілкою тхне. — І шовковими рукавами носики затуляють.
І промовляють маленькі паненята: — геть Ларька, бо він забере нас у торбу!..
Ларькові робиться чогось шкода, боже, як шкода!..
І знову каже одна панянка, каже друга і всі кажуть:
— Геть, геть, геть Ларька! — Підбігають і штовхають його в спину маленькими кулачками.
Заплакав Ларько та й пішов до порогу. Коло порогу його взяв такий жаль, що він аж спинився.
— Пани! — благає він, приклавши руку до серця, — не проганяйте мене — я не красти… я… я Христа славити прийшов, — пригадав він — благословіть, пожалуста! — і зводить на панів заплакані очі.
Стоїть пан спиною до його, мовчить, і всі змовкли.
„Змилувались, благословили!“ — думає Ларько і почуває, що робиться йому легше.
Поспішаючись, щоб бува не передумали пани, налагодює він свою скрипку.
Стоїть Ларько у панів коло порогу, грає, і одна в його думка засіла в голові: коли-б тільки, коли-б усю правду сказати!..
Чує Ларько, що серце його, як було вже не раз колись, із струною розмовляти починає.
68
