промовила до його слово; він-би розпитав її за квітки, за все…
Зайде він з одного краю до панянки — вона губки надимає, одвертається; зайде з другого боку — те-ж саме. Паненятка малі — й ті не хочуть на його дивитися.
„Чого-ж це вони такі непривітні, чого?“ — гадає Ларько і почуває, як тихенько туга серце йому тисне.
Коли підходить до його пан сивий, суворий.
— Хто ти такий? — питає пан.
Ларько не знає, що йому сказати, потім пригадав:
— Я-ж Ларько, пане, отой, що ходить по людях грати.
— А ще хто ти такий?
Ларько сказав-би, та й сам не знає, хто він іще такий.
— А чого це в тебе чоботи в болоті, чого солома на тобі, чом голова не розчісана? — допитується пан.
Тоді пригадав Ларько все: пригадав, що давно вже він зап'янствував, що не раз з кимсь побився, що ночував у болотах, в ожереді на полі, — і потупів він перед паном очі.
— А чого ти тут? — спитав пан.
Мовчить Ларько.
— Не знаєш? — а я знаю: ти прийшов, щоб украсти що-небудь, як украв минулого року срібну ложку, що пропив у Ічні в жида Пенька.
Ларькові так соромно, що й місця собі він не знайде.
А пан каже:
67
