— Та які-ж химерні пани! — думає Ларько, видираючись по чомусь угору, — які кумедні: заберуться, не-знати куди, та й видирайся до-їх… Коли-б, часом, ще не одірватися та в'язів собі не скрутити.
Разів скілько Ларько зривався й падав у сніг, аж таки виліз…
Боже, боже… які роскоші, краса яка! Стоять скрізь столи, застеляні дорогими килимами, рядочками креселка з червоного бархатину; в чудових зільниках ростуть дивовижні квітки, а серед кімнати висить кришталеве паникадило… Люстри, золото, срібло… Так і сяє все, так і сяє… За що не візьмись, де не сядь — усе хитається. Придивляється Ларько і бачить, що крізь муровані стіни видніється небо з зорями, і не розбере він, чи вони в будинку, чи за будинком.
Ось одна зірка зірвалася і покотилась так низько над Ларьком, що він аж прищулився, щоб по щоці не вчепила.
— І до чого вже дійшли ті пани! — дивується він, — навіть небо забрали в свої покої.
По покоях прохожають пани, панянки й паненята, всі в шовках та в золоті. Ось одна з білим личком, як вишневий цвіт, і з темними, як чорнобривці, очима… Ступає легесенько, як пух…
— Ех, коли-б я був малярем! — думає Ларько, — змалював-би я це личко, та й на божник поставив.
Ходить Ларько скрізь, розглядається, і любо йому, любо…
Та чого-ж це всі одвертаються од Ларька? Йому так бажається, щоб панночка глянула,
66
