Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 1 (1927).pdf/66

Цю сторінку схвалено

тугу. Не раз бувало, що серед глухої ночи будила людей пекуча струна і тоді казали люди, що то десь під тином проснувся Ларько та й засумував.

Іде оце Ларько степом, сяде один собі край битого шляху, щільно, мов дитину, притулить до грудей свою скрипку, схилить низенько до неї свою пропащу головоньку — і заплачуть, заквилять струни, немов у тій скрипці озивається живе Ларькове серце. І бачили люди, що плакав тоді Ларько. І плакали разом з ним чужі люди, що проїжжали мимо його степом.

Отакий Ларько…

А тепер він дуже впився і йде собі у полі по снігу. Йому здається, що відкілясь узялися і йдуть з ним поруч дьогтяр Панас та колесник Таран. Ідуть і щось розказують, сміються і пхають його головою в сніг.

— Ну й нащо ви це робите, хлопці! — докоряє їм Ларько, встаючи з снігу. — Не шуткуйте! годі! — А вони не слухають: тільки встане Ларько — знову пхнуть. Ларько сидить серед снігу й лається. Одпочив трохи, встав; немає ні Панаса, ні Тарана, пішов шляхом сам. Іде серединою шляху й помічає, що хтось став серед дороги й не пускає його далі; одступився назад, хотів поминути — знов наткнувся на його.

Ларько став і думає.

— Еге! — засміявся він  — це-ж либонь я вже в хутір прийшов! Скоро як — і не помітив! — дивується собі. Далі причепуривсь, щоб до панів іти.

 

65