Іде Ларько улицею, зігнувся й хилитається… Плетена шапка нап'ята на уші, жмутом намотаний на шиї шарп, руденький повстяний пінжак, на ногах зашкарублі чоботи; вуси й борідка взялися кригою, шия втягнута в плечі, а під рукою вгорнута в драну хустину скрипка! Білі метелики снують кругом Ларька, сліплять, сідають на голову, на бороду… позаду юрма дітей…
— Ларьку, ану заграй чичіточки! Го-го! Та як-же упився Ларько!..
— Ларьку, а коли ще підеш під Бойкову греблю на весілля?
Кидають на його мерзлим кізяком, перечіплюють, у сніг валяють.
— Га! хвороба на вас! кш! — кричить Ларько й ганяється по улиці за дітьми, мов за горобцями.
— Чого це ти, Ларьку, стежкою не йдеш, та все в сніг лізеш? — Хіба-ж тобі туди йти?.. Тобі он-куди йти! — і хлопці пхають його кудись у другий бік.
— Брешеш! — бубонить Ларько, — я все бачу і все знаю… Мене не одуриш…
Ларько таки справді все бачив і все знав: бачив він, що кругом його скрізь дерево в
63
