Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 1 (1927).pdf/63

Цю сторінку схвалено

Підійшов до школи. У вікні в кватирі вчителя світиться… — Не спить іще, — думає він, — мабуть сумненько одному на чужині… — Гордієві стало шкода молодого вчителя. — А ну, загляну, що там він робить, певне десь книжечки свої читає. Двоє, — говорить сам собі Гордій, заглядаючи в шибку, в її маленький, незамурований краєчок. — Бач, Щупинський учитель приїхав у гості… Що-ж то вони собі роблять? Немов-би то щось кушають… — Гордій підводить до самої шибки старі, підсліпуваті очі.

„Охо-хо!.. — зітхнув він, — сухарики, сіроми, гризуть… І гість, і хазяїн… Оце так панська вечеря!..“ Гордій одійшов од вікна, став на снігу серед стежки, та й загадався. Потім ще раз зітхнув, повернувся і тихо, хитаючи головою, почовгав до своєї хати.

Незабаром дід Гордій стояв на порозі вчителевої кімнати з великим узлом у руці.

— Добрий вечір, з святим вечером будьте здорові! — вітав Гордій хлопців, — вечерю вам приніс — не погордуйте.

Хлопці оторопіли. Гордій постановив вечерю на столі, а сам, хоч завше любив поговорити на ніч з учителем, тепер став казати на добраніч.

— Воно все рівно… за спасення душі… — бубонів він стиха, виходячи з кімнати.

 1910.



62