додав він, закурюючи цигарку й готуючись слухати далі.
Петльований соромливо осміхнувся і почав знову.
— І от вертаємося од баби додому, а вдома вже вечеряти збираються; в хаті, знаєш, прибрано, лавки вимиті, стіл засланий килимом, якого тільки в рокові свята виймає мати із скрині. По стінах скрізь розвішані рушники, червоні-червоні, аж по хаті від них видніє. На покуті стоять у сіні горщики з кутею та узваром. Перед іконами лямпадка горить. Помолившись, розсажуємося круг столу. Сем'я наша була велика, не вміщалася за столом, і мене з сестрою, як найменших у сем'ї, завше садовили обідати десь окремо, тепер-же всі зсовувались, пускали і нас за стіл, і ми аж сяяли од щастя. Батько сидить на покуті, а перед ним височенна гора пиріжків, паляниць і всякого иншого добра; тільки голова його і виглядає із-за них. Він зовсім ховає голову й питає: — чи бачите мене, діти? — А ми вже знаємо, що треба казати: не бачимо тату! — всі, як один, кричимо. — Пошли-ж, боже, щоб і на той рік не побачили! — По-шли, боже! — вигукуємо так, немов-би ми були звідтіля за верству. А мати сидить край столу, зіперлася на руку, всміхається…
— Ні, що не кажи, — додав зітхнувши Петльований, — а в наших народніх звичаях є багато чогось такого щирого, теплого…
У Недбая давненько вже почало знову ссати під грудьми і він, мало слухаючи товариша, намагався пригадати, чи не залишився де-небудь у його який сухий калач, або хоч шматок хліба.
59
