В темну кімнату крізь позамерзалі вікна світить місяць. Великі шиби уквітчалися гольчастою сосниною, перістим папоротником, шовковою травою і всякими иншими дивовижними визерунками, що вишив та вимережав славний морозенко; можна було подумати, що то справді був крижаний будинок північної чарівниці-царівни, а не кватиря земського вчителя Петра Недбая, в якій ради святого вечора забув протопити шкільний сторож дід Гордій. Сам Недбай лежав у темному кутку на ліжкові, закинувши ноги на бильця, солодко марив про те, що добре було-б піти в хату до якого-небудь селянина і повечеряти кутею з медом та пиріжками. Зародилася в його така думка зразу після пісного обіду, де-далі виринала все ясніше і під вечір, коли під грудьми почало щось ссати, вона так засіла в голові, що нічого иншого туди ніяк не можна було упхнути. Коли-ж ніхто не прохав його на вечерю, а самому втручатися в чужу сем'ю в цей святий вечір йому не хотілось. Тяжко вгадати, чим закінчилися-б його думки, коли-б під вікнами не зашуміли чиїсь сани і перед самими дверима школи не почулося голосне: „тпру!“ Думка,
56
