школу тепер, як у вічі дивитися?“ — промайнула думка. Навіть острах узяв дівчину перед цим. „Ні, ні… ні за що в світі… Ніколи очі мої більш не бачитимуть його… Буде йти улицею — за тин сховаюся, городами обійду“ — зразу подумала вона. І в одну хвилину побила, поламала, порвала в себе все те, що звязувало її з школою і з учителем. Тоді тільки став проходити той острах перед невимовним соромом — соромом за себе, за вчителя, за сестру, що несподіваною бурею пролетів по дитячій душі…
Затихло в хаті. Мати й дочка давно сплять, висвистуючи на перебій, немов у сопілки. Місяць зайшов десь за хату і в хаті притемніло. Устина звязує в узлик свої сорочки, спідниці, всяке збіжжя. Завтра, як зійде сонце, вона піде з свого села, — туди, де немає ні матери, ні вчителя, ні Марині, піде на хуторі шукати собі наймів.
— Буду робить, буду годить, то і в чужих людей не загину, — думає вона і личко її стає поважне, суворе.
Глянула на вікно, де стояли волошки: з такою охотою перед заходом сонця по одній квіточці зривала вона ці синенькі волошки, вишукуючи найкращі, найповніші з них, — тепер стоять далекі, чужі, нікому не потрібні…
Вийняла з води й недбайливо шпурнула до порогу.
1911.
55
