перебила її Устина. — Годі вже: довели он одну до розуму. Навчали вас покійний тато, та мало: треба було бити, треба було катувати, духу з вас прислухаючись! — Оченята огнем загорілись.
— Цить! довго ще ти будеш? — грізно крикнула на неї мати. — Шкуру на тобі спущу! — подивилась грізними, злими очима. — Бач, яка стара зробилася! Спать іди!
Устя схилилась на стіл і замовкла. Мати з Маринею, нахиляючись до вікна, лічили срібні гроші, що вив'язала Мариня з подолу сорочки. Мова матери стала тихенька й ласкава.
Устина зітхнула й притихла.
Мати й дочка уляглися поруч на полу й тихо зашепотіли про щось між собою.
Мати підвела голову і повернулась до Усті.
— Лягай спати — чого манячиш, як привид?
Устя мовчала. Може й не чула. На полу зашепотіли ще тихіше. Марина розказувала матері видимо щось веселе — часом обидві сміялися, уткнувшись у подушку. Устина задумалась. Суворо насуплені її оченята почали прояснятися знову. Думкою полинула вона з рідної хати. І мріється їй: в клас увіходить він — той, хто ніколи не виходить у неї з голови, вчитель. Милий, знакомий голос, добре з'учена хода… школярі лекцій не знають, і він стає смутний… Ось він виходить на перемінку. Тоді встане одна дівчинка — худенька, в ластовиннячках, в убогій спідничині, — дожене його і соромливо подасть пучок синіх волошок. То вона, Устина. Він і осміхнеться, подякує… Він-же так любить їх, бо сама вона бачила, як
53
