нуло дверима. І мати й дочка видерлись на піл, рядком прищулились до вікна, пильно і мовчки вдивлялися на двір. Устя стояла в кутку коло печи, ламала руки й тремтіла. В хаті — немов вимерли всі… Гомін з-під хати одходив далі, тихішав, потім зовсім не стало його чути. Тоді обидві злізли з полу.
— А, бодай ви головою понакладали, бузовіри прокляті, анахтеми, погибели на вас немає! — почала клясти мати, звертаючись до вікна.
Мариня тимчасом поправляла косу, одежу на собі.
— Побили? — звернулась до неї мати.
— Не били. Спідницю, здається, розірвали. Насилу вирвалась: хотіли, мугиряки, косу одрізати, — вже спокійно розповідала Мариня.
— Коли-б таки остригли, коли-б дав бог! — промовила Устина, зціплюючи рученята. — Бо доки вже будеш ходити, доки будеш страмити…
Сльози знову забреніли в її голосі.
— А тобі яке діло? — злісно звернулась до неї сестра: — ти краща, то й мовчи. Побачимо, що з тебе ще вийде! — додала вона, розвязуючи зубами узол у подолі сорочки.
— Через тебе, ледащюго, може й мене люди заплюють. Скажуть: одного батька діти, то й робитимуть однаково… Бодай тебе саму під шум понесло, як ти мою долю живцем у воді топиш!..
— І що воно шкабарчить там, вилупок! — розсердилася мати. — Ходить по хатах, слухає, де хто що плеще язиком, та й собі тієї-ж…
— А то що — ви мене добру навчите? —
52
