Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 1 (1927).pdf/45

Цю сторінку схвалено

устромив її в зуби, взявся в боки, осміхається сп'янілою посмішкою.

— Семене!

Семен озирнувся — мати.

Мов-би крізь сон пам'ятає Семен, як сама собою випурхнула з його зубів цигарка, іскрами опаливши губу, як чиясь холодна рука тіпала його по губах; чув, як щось гупало в спину і далі, мов на крилах, миттю винесло його в сіни.

— Іди мені геть! — Іди, безбожнику, іди, невіро, з хати зовсім! — наказує йому мати: — іди собі до басурменів, живи з ними, а додому не вертайся.

І Семен, гірко ридаючи, спотикаючись біг із сіней у далекі, невідомі світи…

 

 

Набитий, богові неугодний, вигнанець із рідної хати, — де йому більш підходяще місце у світі, як не за клунею в кропиві?..

Сидить Семен там, зігнувшись, поклав голову на коліна й гуде. Гуде й гуде — вже й спина переболіла і сліз нема, — а він гуде.

Жаль йому на маму, думає, чим-би і їй жалю завдати.

„Коли вже ви виганяєте мене з дому, то краще мені вмерти“.

„Гу-у!..“ тягне він ліниво, а думка малює жалісну картину:

Ось він умер, і несуть його до ями з попами, з корогвами, а мама йде за його труною, полою утирається та плаче-плаче:

— А куди-ж це ти, мій синочку, виряжаєшся?!

 

44