устромив її в зуби, взявся в боки, осміхається сп'янілою посмішкою.
— Семене!
Семен озирнувся — мати.
Мов-би крізь сон пам'ятає Семен, як сама собою випурхнула з його зубів цигарка, іскрами опаливши губу, як чиясь холодна рука тіпала його по губах; чув, як щось гупало в спину і далі, мов на крилах, миттю винесло його в сіни.
— Іди мені геть! — Іди, безбожнику, іди, невіро, з хати зовсім! — наказує йому мати: — іди собі до басурменів, живи з ними, а додому не вертайся.
І Семен, гірко ридаючи, спотикаючись біг із сіней у далекі, невідомі світи…
Набитий, богові неугодний, вигнанець із рідної хати, — де йому більш підходяще місце у світі, як не за клунею в кропиві?..
Сидить Семен там, зігнувшись, поклав голову на коліна й гуде. Гуде й гуде — вже й спина переболіла і сліз нема, — а він гуде.
Жаль йому на маму, думає, чим-би і їй жалю завдати.
„Коли вже ви виганяєте мене з дому, то краще мені вмерти“.
„Гу-у!..“ тягне він ліниво, а думка малює жалісну картину:
Ось він умер, і несуть його до ями з попами, з корогвами, а мама йде за його труною, полою утирається та плаче-плаче:
— А куди-ж це ти, мій синочку, виряжаєшся?!
44
