У печі щось зашкварчало, зашипіло, ніби його ошпарено окропом.
Мати охнула й миттю крутнулася до печи:
— Триста-ж твоїй матері сяких та таких! Чи ти-ж не сказився, чортового коріння горщик! — Торохтить рогачем, хапається як швидше витягнуть із огню оскандалений горщик, — почала гримати на його та докоряти, як живого.
— Мамо: „якожеїми“… Мамо!… — нудьгуючи навертає її до молитви Семен.
Мати, заклопотана і сконфужена, доливає горщик водою, бубонить щось до його, про Семена забула.
— Мамо! — з мукою, з слізьми благає Семен, переступаючи нетерпляче з однієї ноги на другу, як на гарячому камені. — Мамо! — Чуєте, чи ні? Мамо!
— Та чого тебе мордує лиха година? — Ну, кажи, чого тобі? — витріщилась на нього мати повернувшись од горщика.
— Чого мордує! — Забули вже? — „Яко-же їми“…
Мати пролупується, побожно, крадькома хреститься, зітхає і знову переходить на тихий молитовний тон.
Семен б'є поклони, не торкаючись коліньми долівки і охоче задержує голову на землі. Коли він обіпреться чолом об землю, крізь власні його ноги, як у вилазку, йому видно все, що діється позаду його:
Із хати двері одчинені в сіни, а із сіней видно двір і комору в дворі. Ген дядьків Рябко стоїть коло комори, здається великим-великим,
42
