Шелевіють, тріскотять перед іконами лямпадки; знадвору долітає тягучий дзвін, ніби крізь сон скликаючи людей до служби: бе-ем!.. бе-ем!..
Мати порається коло печи, очі її тьмаряться, туманіють, і вже лагідним, тихим голосом, як побожну казку, розповідає вона про всі пекельні муки, які дожидають на тім світі грішного Семена.
— Мамо, а казан буде такий, як ото москалі кашу варять? — довірчиво вже перепитує він матір.
— Буде казан великий, великий та глибокий…
Стоїть Семен схилившись на причілок, задумався. Довго він щось міркував собі, зважував, далі зітхнув, тихо вийшов на середину хати й промовив:
— Ну, моліть…
Тихо в хаті. Чути тільки, як тріскає в печі.
Мати одхилила голову од печи, схилилася на рогач, тихо проказує молитви. Перед іконами стоїть, як салдат на варті — Семен, — одна рука як прив'язана, друга махає, як заведена. Плаксивим голосом повторяє він за матір'ю слова молитви, намагаючись тримати такий-же, як і в неї тон і інтонацію.
Раз-по-раз тихе молитовне буркотання переривається сердитими вигуками:
— Стій рівно! Бий поклони! — Не верти головою, як коняка!
І далі знову лагідне, побожне:
— І остави нам… долги наша… яко-же і ми…
41
