Семен стоїть у сінях, заглядає в одчинені хатні двері.
Він недавно прибіг знадвору і в очах йому темно. Хата йому здається за темний льох, вікна — за дірки, в які зазирає ясний день. Вся стіна перед дверима обставлена чорними сумними іконами, перед ними горить три лямпадки, привішені в ряд на довгих шнурках. Десь далеко-далеко, як у глибокій норі, горять у печі дрова.
Коло печи порається підтикана мати, червона од огню, з пасмами на чолі кіс, що вибилися з-під очіпка.
— Мамо, дайте снідать!..
— А богу молився? — Не помолишся, до самого вечора не дам — так собі й знай, — казала мати, сердито тьоригаючи рогачем. — Людські діти в неділю, поки з церкви не вийдуть, то й ріски в рот не беруть, а ти, такий лобаню, схопився, лоба не перехрестивши, та до хліба зараз тягнешся? — Безстрамнику!..
— У дядька-ж Микита більший за мене, а його ще ні разу не молили! — гуде плаксиво Семен.
— Бач, з кого він привод бере? — З Ми-
39
