шию пливуть. А дуки в наметі п'ють, співають, та ще й насміхаються з нас. Жаль мене бере, ой який жаль!
„Дарма-ж“, — думаю, — „підождіть, як воно буде далі!“
Як углядів пан-отаман —
Стало йому жаль:
Скинув з себе жупан синій,
Та й намет нап'яв.
„А що, дуки, — кому тепер краще?“ — думаю.
А найбільш удовольнило мене, аж засміявся, коли ми з батьком ухопили дуку за чуб та за руку, а дядько — в шию б'є.
Ой не йди, не йди, превражий дуко,
Де голота п'є!..
„Ото, щоб не сміявся з нас!“ — радію собі.
Як цю доспівали, почали иншу, що мій батько дуже влюбив і співав на самоті, — ту, що каже:
Мати наша, мати,
Де нам тебе взяти…
Якось глянув я в той час на батька й здивувався. Так здивувався, шо навіть співати перестав: сидить батько, співає, а на лиці у його одзначається щось чудне, мені незрозуміле, і дуже смутне; а в очах немов сльози стоять.
„Що це подіялося з батьком? — думаю собі, — чого він так засмутився? Хоч і випив він, та я-ж добре знаю, що даром сльози він не пустить“… А батько, як проспівали перші слова, казав до людей, якось чудно усміхаючись:
— Знаєте, яка це пісня? За цю пісню можуть оце всіх нас забрати й запровадити туди, куди й Макар телят не ганяв, Отака ця пісня!
36
