Сипле мені мати обідати, гладить по голівці, а очі в неї сяють і сама усміхається.
„Яка в мене ловка мати, коли весела“, — подумав я.
Обідаю собі десь у куточку, прислухаюся, назираю за гостями.
Дуже смішить мене наш дядько Микита. Знаю я добре, що плохішого чоловіка вже немає, мабуть, і на світі, і випив він, знать, не більше, як три-чотири чарки, а розходився чогось так, що й не вдержять його: б'є себе кулаком у груди, трясе чубом, кричить:
— Я — козак! козак!.. Де моя шапка, я зараз піду в козаки!
Його умовляють:
— І де там тепер тії козаки?.. Були колись козаки, тепер немає.
— Єсть! — кричить дядько, — їй-богу єсть!
— Та де-ж вони? — питають його.
— Десь єсть! — одмовляє.
Насилу його вгамували.
Тимчасом я вже пообідав. Батько побачив мене й покликав:
— А йди сюди, Панасе — співати будем.
— Це-ж півчак у мене — похвалився він мною перед гостями.
Ну, а я тому й радий: зразу пурхнув по-під столом і опинився на лаві, поруч з молоденькою моєю тіткою; з нею ми вже давно зладились співати.
Тітка зараз мені чарку:
— Та хіба-ж ми не вип'ємо, лихо його матері, з оцим чорнявим!
Я був хлопець уштивий, узяв чарку в руку,
34
